У головні історії

     Мені особисто в читанні книжок і дивленні фільмів подобається отой момент неповного вдоволення. Не у всіх він є, але все таки. Специфічне відчуття, коли перегорнувши останню сторінку чи дочитуючи титри розумієш – трохи замало. Ще б почитав. Чи додивився б хоч пару хвилин. На радість дебютна книга Лозинського «Акме» таке відчуття залишила.
     Не можна сказати що в книзі багато чогось особливого чи аж надто неординарного. Важливіше мабуть що обійшлося без банального. Оскільки особисто знаю автора, то з перших сторінок почав перевіряти зв’язки між фактами, чи збережено хронологічні та змістові послідовності і т. д. А потім дав собі спокій і дозволив чтиву себе поглинути. І не прогадав…
     Звичайні історії звичайних людей, яких навколо – тисячі. Єдине що показані вони не зовні, як ми їх зазвичай бачимо, а зсередини, з позиції сірої речовини і тих процесів, які там відбуваються. З позиції лікарів, які їх лікують та медбратів, які стараються знайти вихід своїм комплексам. З позиції батьків і родичів. Начальників та оточуючих. Професорів і студентів. Але найперше – з позиції власне головних героїв. І дочитуючи кожну з дванадцяти історій розумієш, що у нас незалежно від кваліфікації, двірник ти чи дипломований фахівець психіатрії, мало шансів зазирнути всередину черепної коробки і зрозуміти ситуацію у всій повноті специфіки. Таке відчуття виникає частково тому, що автор доволі правдиво описує вигадані (а чи вигадані?) ним історії. А частково через те, що в якомусь з персонажів чи ситуацій кожен читач зміг побачити себе. Правда?